Олександр Калабський, доктор богослов’я, Голова Ради Засновників Міжнародного Відкритого Університету ім. В.Ф. Марцинковського.

П’ятидесятники як релігійний рух мають ряд особливостей, які вирізняють їх із-поміж інших релігійних течій поліконфесійного середовища України, проте найбільш яскраво вираженою, найбільш артикульованою в суспільстві особливістю є їхня місіонерська діяльність. Апелюючи до витоків місіонерської діяльності, слід зазначити, що зародження протестантського місіонерського руху може бути простежене у духовних пробудженнях 17-18ст., які дали життя таким релігійним течіям, як пієтизм, моравські брати, Велике пробудження, методизм. Розвиток місіонерства також стимулювало намагання метрополій світових імперій 19 ст. довести культурну і расову вищість європейців шляхом поширення християнської культури і релігії у колоніях. Протестантський напрям місіонерства був натхненний євангелізаційними кампаніями Дуайта Муді (1837-1899) та створення Студентського волонтерського руху іноземних місій (1888). У результаті більшість християнських деномінацій розгорнули у кін. 19ст. активну місіонерську діяльність як шляхом проповіді Євангелія, так і доброчинної діяльності (будівництво шкіл, сиротинців, лікарень). Проте ряд релігійних громад, зокрема, традиційних віросповідань, часто недооцінюють важливість місіонерської діяльності.

Окрім того, що дана проблема є цікавою в плані практичного дослідження місіонерської діяльності п’ятидесятників, вона пов’язана з такими науковими завданнями як дослідження діяльності п’ятидесятників у суспільній ситуації пострадянських країн, зокрема, й України. Вивчення місіонерської діяльності п’ятидесятників, як найбільш помітного аспекту їхньої суспільної діяльності, стане корисним для фахівців-релігієзнавців при вивченні проблематики пятидесятницького руху.             

Досліджуючи місіонерську діяльність п’ятидесятників у суспільстві, є доцільним з’ясувати ступінь важливості вказаної діяльності та її основні аспекти, а також  висвітлити засади віри, які мотивують місіонерську діяльність та сприяють їй.

Місіонерство в сучасних суспільно-політичних умовах слід розуміти як поширення діяльності протестантських церков, спрямоване на проголошення Євангелія та доброчинне покращення суспільного життя, яке в сучасних нетипових умовах розвитку українського суспільства вимагає особливих методів та підходів, які розробляються й досі.

Уперше питання щодо місіонерської праці в Україні почало серйозно обговорюватися у 1984 році, коли група молодих християн із України та Білорусі вирішила відвідати Сибір із метою створення нових церков. Атеїстична ідеологія ще міцно тримала всі сфери життя під своїм впливом, але перші місіонери, з-поміж яких Ростислав Сідловський, Анатолій та Світлана Трачуки, Ніна Лозіцька, Раїса Вишняк, Зоя Прохор і ще багато інших молодих віруючих поїхали за Урал для місійної праці. Багато хто з них залишився там працювати, заснувавши нові церкви. Пізніше географія місіонерства почала розширюватися на Далекий Схід та інші республіки Радянського Союзу. (журнал «Благовісник», 2, 2009, Юрій Вавринюк, «Місії «Добрий самарянин» – 20»)

З вищенаведеного можна зробити висновок, що місіонерська діяльність – це особливий вид діяльності людей, який полягає в поширенні інформації про те чи інше вчення та супроводжується благодійною діяльністю в різноманітних аспектах суспільного життя. З цього визначення випливає, що місіонерська діяльність порівняно з іншими видами суспільної та громадської діяльності має свою специфіку. По-перше, за цю діяльність не передбачається винагороди, тобто оплати – вона абсолютно безоплатна. Єдина можливість оплати – це благодійні пожертви вдячних неофітів. По-друге, місіонерська діяльність передбачає певний релігійний вплив, а саме – зростання прихильників того чи іншого релігійно вчення, т.зв. неофітів (саме слово «неофіт» із лат. означає «новонавернений»). По-третє, в сучасному глобалізованому суспільстві, яке постійно розбудовується, ведеться пошук форм і методів місіонерської діяльності в різних сферах і галузях суспільного буття. По-четверте, місійна діяльність трактується лідерами того чи іншого релігійного руху як порятунок грішників, надання спасіння. І п’ятою характерною особливістю місіонерської діяльності є те, що вона є характерним – і позитивним (на відміну від релігійного екстремізму) – проявом релігійних груп у суспільстві. По-шосте, місіонерство є активною соціальною діяльністю. Судячи з основних аспектів місіонерської діяльності, її важливість і затребуваність у суспільстві є неоціненною.

Цілі, які ставлять перед собою громади п’ятидесятників у місіонерській діяльності у всьому світі:

  • євангелізація;
  • створення місцевих церков за новозавітнім взірцем;
  • навчання місцевих віруючих для проповіді євангелія;
  • дії милосердя.

Місіонерська діяльність більшості релігійних груп, у т.ч. і євангельських християн (п’ятидесятників) на сучасному етапі розвитку українського суспільства включає в себе такі моменти, як, по-перше, тюремне служіння, метою якого є проповідь Євангелія в місцях позбавлення волі та створення молитовних кімнат у колоніях, де віруючі в’язні могли б збиратися для вивчення Біблії, спільної молитви та прославлення Господа; по-друге, спортивне служіння, яке посередництвом спорту навертає молодь до служіння Господу; по-третє, євангелізація дітей , гуртки дитячого благовістя), метою якої є оздоровлення молодого покоління фізично і насамперед духовно, а також поширення серед дітей Євангелія; по-четверте, англійський клуб, який поєднує вивчення іноземної мови з ознайомленням молоді з біблійними істинами, що здійснюється шляхом вивчення англійських перекладів Святого Письма, різних історій та перегляду фільмів англійською мовою; по-пяте, медичне служіння, яке спрямоване на надання благодійної медичної допомоги різним верствам населення, причому робота медичного кабінету і проведення благодійних медичних клінік полягає як у вирішенні фізичних потреб, так і питань, пов’язаних із проблемою спасіння душі; по-шосте, телефон довіри як благодійна місіонерська інстанція надає людям, які опинилися в критичній життєвій ситуації, можливість відвертої розмови по телефону з духовним наставником; по-сьоме, Центр Допомоги Вагітним, метою існування якого є запобігання зростанню кількості абортів; по-восьме, відкриття наркологічних клінік, у яких лікування хворих поєднується з проповідницькою діяльністю; по-девяте, відкриття благодійних центрів; і, зрештою, різноманітна соціальна діяльність, яка окреслюється словом «служіння» (наприклад, акції «Чистий під’їзд – чисте серце», марш миру тощо).

В історико-політичному контексті місіонерську діяльність у пострадянських країнах недооцінюють із тієї причини, що традиційна (православна та католицька) церква не займається місіонерською діяльністю. Такою діяльністю займаються п’ятидесятники, які не належать до традиційних віросповідань, хоч трактуються як інославні віросповідання. До всього, що суперечить традиції, громадськість ставиться підозріло й насторожено.

Між тим, суспільна ситуація тоталітарної держави із обов’язковою законодавчою вимогою атеїстичного віросповідання громадян сформувала стійкий запит на релігійні вчення, а несприятлива економічна ситуація сприяла розквіту іноземних благодійних місій у пострадянських країнах.  В Укарїні, поліконфесійність якої як держави історично підтверджена з давніх часів, зі здобуттям незалежності створилися винятково сприятливі умови для діяльності закордонних благодійних місій, оскільки «вітчизняні» місіонери не мали ні відповідної релігійно-теоретичної підготовки, ані значної матеріальної бази для проведення благодійної діяльності. Крім вищеназваних факторів, п’ятидесятництво орієнтує вірянина не на патріотизм, не на вузьке слідування інтересам країни, а на інтернаціоналізм, який базується на усвідомленні наднаціонального єднання людей через силу Духа Святого. Тому в пострадянській Україні серед віруючих п’ятидесятників, які займаються місіонерською діяльністю, актуальні такі тенденції: насамперед багатьох місіонерів турбує питання єдності всіх хрещених Святим Духом місіонерів; до того ж відносно невелика кількість п’ятидесятницьких місіонерів у кожній окремій країні спонукає їх до єднання зі своїми співвизнавцями; разом із тим віра у близький прихід Христа, поєднана з молодістю більшості п’ятидесятницьких місіонерських співтовариств вела до того, що більшість місіонерів закордоном  не мислили себе як представників якоїсь окремої організації; і характерним є заснування великої кількості місцевих біблійних інститутів для навчання пасторів і місіонерів.

Слід врахувати також вплив теології преміленіанізму, яка відображала песимістичну оцінку перспектив прогресу людства, очікування близького повернення Христа перед заснуванням його тисячолітнього царства на Землі. З цього огляду, християнське життя мислилося як таке, що відбувається в «останні дні», а євангелізація,  співгромадян має супроводжуватися могутнім вилиттям сили Святого Духа, яка уможливить досягнення проповіддю Євангелія невіруючим. У свою чергу преміленарії, тобто ті, хто вірить у пришестя Христа до настання тисячолітнього царства, поділяються на три групи відповідно до своїх поглядів на «велику скорботу» та на підхоплення церкви. Відповідно є три основних теологічних напрямки щодо «підхоплення церкви». Так, претрибуціоналісти вірять у те, що віруючі будуть «підхоплені» перед настанням великої скорботи, оскільки Бог бажає  врятувати свою церкву від майбутніх страждань і гонінь. Мідтрибуціоналісти вважають, що «підхоплення» станеться саме посередині великої скорботи, але ще до початку великих випробувань, тобто церква не буде страждати від основної частини гніву Божого. І зрештою, посттрибуціоналісти вірують, що церква переживе період великої скорботи й буде «підхоплена» тільки після всіх страждань.

Місіонерська діяльність п’ятидесятників умотивована й теоретично обґрунтована ривайвелістськими тенденціями, які виразно звучать в ідеології пятидесятницького руху.

Термін «ривайвелізм» (з англ. revival – «відродження») був уперше застосований до релігійного руху в середовищі протестантських церков за повернення до витоків і оновлення церковного життя, додання йому більшою динамічності. Ривайвелізм був поширений в Європі і в Америці в середині ХІХ – на початку ХХ ст. Ривайвелістські риси мав рух святості всередині методистських церков. Рух святості, у свою чергу, підготував появу п’ятидесятництва в 1900 р.

Практики глосолалії, або говоріння мовами, виникли ще в 70-х рр. ХІХ ст. в різних методистських групах “святості” в Америці. Першими п’ятидесятницькими общинами, які застосовували ці практики, називають Церкву Бога (1886), негритянську общину Н.С. Релайга (1886), Церкву Божу Д.С. Варнера (1880). Тут уже практикувалося хрещення Святим Духом і відроджувалася “особиста п’ятидесятниця.” У цих общинах формувалася ідея про те, що основним проявом хрещення Духом є “говоріння мовами”. Один з тих, що відвідували зібрання Ірвіна, Чарльз Пархем (1873 – 1929), відкрив в 1900 році власну біблійну школу. В рамках цієї школи сталося символічне народження п’ятидесятництва як нового напряму в християнстві. Датою його народження вважається 1 січня 1901 року, коли одна з учениць Пархема, Агнеса Озман, після того, як Пархем поклав на неї руки, отримала “Третє благословення” і заговорила, за твердженням Пархема, китайською мовою. Після цього глосолалія охопила всіх присутніх, і Пархем почав проповідувати цей дар ширше. 1 січня 1901 р. вважають датою народження п’ятидесятництва і російські п’ятидесятники (див. “Християнин”, Рига, 1990 №2).

Ривайвелістська ідеологія руху, а також заохочення крайнього індивідуалізму у служінні Богу зумовило виникнення значного різноманіття п’ятидесятницьких доктрин і общин у слов’янських країнах, причому вони «розрізняються між собою лише деякими обрядами». Християни-суботники, хрещені Духом святим, утворилися в 20-х рр. в результаті місіонерки американської «Церкви Бога» і існували на Україні і на Кубані, визнавали суботу замість воскресіння і вважали, що Царство Христа буде засновано на землі. Донині цей рух існує на Закарпатті і в переважній більшості входить у об’єднання союзу вільних церков ХВЄ України.

В суспільно-політичній ситуації Радянського Союзу, зокрема в Українській РСР, п’ятидесятництво виникло й розвивалося як, більше містичний релігійний напрямок, де увага була скерована на духовне зростання особистості, яке йменувалося «роботою Святого Духа». Почасти такі містичні індивідуалістські тенденції зумовлюються тим, що віруючі завдяки тоталітарній ідеології займали найнижчі прошарки суспільства й найбільш непрестижні посади за відсутності можливостей одержати хоча б мінімальну релігійну освіту. Проте зі здобуттям Україною незалежності можливість здобути релігійну освіту й теоретично осмислювати цей рух з’явилася в українських п’ятидесятників, які активно посилили місіонерську діяльність і почали на теоретичному рівні осмислювати феномен п’ятидесятництва в історії українських релігійних рухів.

Асамблея Бога розвинулася з Церкви Божої у Христі, яка була першою п’ятидесятницькою деномінацією. Отже, місіонери слов’янського походження, що прибули на рідні землі з благовістям були тісно пов’язані з Асамблеєю Бога і отримували всіляку підтримку у вигляді ліцензії на служіння, яка дозволяла їм вінчати людей, купувати квитки на поїзд дешевше, не бути призваним до служби в армії, одержувати фінансову підтримку а також інші льготи.

Асамблея Бога утворила сильну систему освіти. Хоча на ранньому етапі певна частина  п’ятидесятників вважала, що освіта є не обов’язковою і перешкоджає духовному життю та зростанню. Але тепер масово відкриваються біблійні коледжі, школи, теологічні семінарії.

Від початків Асамблея Бога розвинула активну місійну діяльність. Однією з причин формування Асамблеї Бога була можливість організовувати всесвітні місії. Зараз Асамблея Бога володіє найпоширенішою місіонерською програмою у світі, і другу в середовищі п’ятидесятників включно з харизматами. Асамблея Бога лідирує у зміні напрямків місіонерської стратегії. Раніше місіонери займали головну роль у євангелізації, пасторській праці, фінансовій підтримці й т.д. Тепер система базується на т.зв. корінному принципі: церква у кожній країні повинна мати власне керівництво, програму євангелізації та програму фінансової підтримки. Місіонери займають місце не лідерів, а помічників і учнів. Цей підхід до організації церков Асамблея Бога випробувала як більш успішний у фінансовому та в діяльнісному планах.

Отже, в сучасному місіонерському п’ятидесятницькому середовищі місіонерська діяльність диференціюється на декілька напрямків: 1) власне розвиток місіонерського руху через активізацію місіонерської діяльності в помісних церквах направлену на відкриття нових церков; 2) служіння суспільству через соціальну активність кожної помісної церкви; 3) позиція миротворців щодо інших конфесій; 4) здійснення служіння на основі непохитних фундаментальних істин Слова Божого; 5) створення сприятливих умов для особистого духовного зростання кожного члена общини; 6) поширення християнських морально-етичних цінностей у всіх сферах життя суспільства шляхом формування нового мислення;  7) проповідь слова Божого, або ж благовістя.

Шляхи впливу п’ятидесятників на суспільство загалом реалізуються у низці напрацьованих церквами стратегій, зокрема в місіонерській (вона полягає у власне проповідницькій діяльності), соціальній (благодійній), та в культурно-ціннісній, яка передбачає здійснення впливу на суспільство для розповсюдженя християнських цінностей, культури і моралі шляхом впливу через масові заходи, духовні концерти, ЗМІ, впровадження християнських цінностей в науку, культуру, освіту і. т. д.

Місіонерська діяльність надзвичайно важлива в сучасному суспільстві як одна з форм спілкування п’ятидесятницької общини з невіруючим соціумом із приводу навернення його членів. Також це продуктивна форма поширення Слова Божого в контексті преміленаристстької ідеології. Всі засади п’ятидесятницької доктрини, спрямовані на осмислення буття людства в останніх днях, заохочують активних членів церкви до місіонерської діяльності й не чинять їй жодних перешкод в ідеологічному плані.

Таким чином, місіонерську діяльність мотивує п’ятидесятницька есхатологія та принцип загального священства, за яким на кожного вірянина покладається особиста відповідальність за своє спасіння. Крім того, зроблено значні напрацювання у сфері місіонерської діяльності, внаслідок чого вона диференціювалася в різноманітні види служіння, які розподіляються за трьома напрямками: місіонерському (який полягає у власне проповідницькій діяльності), соціальному (благодійному), та в культурно-ціннісному.

В сучасному суспільстві майже кожен релігійний напрямок прагне розвивати дружні, збудовуючі взаємини між церквами та їх членами. Долаючи міжконфесійні суперечки, кожне об’єднання розвиває конструктивну співпрацю з іншими християнськими церквами, яка допомагає здійсненню головної цілі – розповсюдженню християнських цінностей і Віри в Ісуса Христа. 

Список використаної літератури:

http://www.krotov.info/history/20/tarabuk/rose_50.html
  1. Стэнли Хортон «Систематическое богословие» США, 1999
  2. «Історія релігії в Україні» за ред. Колодного А.М. К.,1999
  3. «История евангельских христиан-баптистов в СССР» М., 1989
  4. В. Франчук «Просила Россия дождя у Господа» Том 2 К., 2002
  5. (журнал «Благовісник», 2, 2009, Юрій Вавринюк, «Місії «Добрий самарянин» – 20»