За основу статті взято хрестоматійну працю відомого історика теології й культури Р. Нибура “Христос і культура”. Стаття, це спроба провести аналіз даної праці, в розрізі питання про співвідношення Христа/християнства і культури як представника історичного суспільства.
У своїй роботі Р. Нібур визначає головні засади дослідження, через визначення того, хто є Христос і що представляє із себе культура, про яку піде подальша мова. Автор відмовляється говорити про Христа з точки зору одного або декількох визначальних якостей, наприклад, таких як любов, надія, віра. На думку Р. Нібура, самі по собі ці моральні якості не можуть дати нам ключ ні до розуміння Священного Письма, ні до розуміння новозавітної постаті Ісуса Христа, Його «Боголюдства», що жила у певному історичному відрізку часу. Автор пропонує нам надати власну оцінку про Ісуса Христа і проявлених в Ньому якостях в контексті Його відносин з Богом-Отцем і людством, у Його посередництві між Богом і людьми. В цьому розумінні Христа як Посередника, виникає необхідність вирішення питання відносин Христа із світовою культурою, за схемою: від світу до Бога, і від Бога до світу у контексті культурного сприйняття.
Надалі Р. Нібур дає власне визначення терміну «культура». На його думку, культура «вторинна, це штучне навколишнє середовище», яке людина накладає на первинну трансцендентну природу. Її складають мова, звичаї, ідеї, вірування, звички, соціальні організації, успадковані від минулого створення матеріальної культури. За Р. Нібуром, сучасна культура, це «соціальна спадщина”, твір творчого розуму і рук людини. У праці “Христос і культура” наведено деякі з головних її аспектів.
По перше, вона нерозривно пов’язана з життям людини в суспільстві: вона завжди соціальна. Це суспільне надбання, що отримується окремими людьми і передається ними далі.
По-друге, культура є людським досягненням. Ми відрізняємо її від природи, вбачаючи в ній свідчення людських зусиль і результат цілеспрямованої праці.
По-третє, світ культури є світом цінностей. Все, що зробили і роблять люди, направлено до якоїсь мети; все це призначене для того, щоб служити на добробут.
Нарешті, культура у всіх своїх формах і видах зайнята тимчасовим і матеріальним втіленням універсальних цінностей. Ті гармонії і пропорції, форма, порядок і ритм, значення та ідеї, які людина інтуїтивно усвідомлює і простежує при своєму зіткненні з природою, соціальним життям і світом мрій – все це людина повинна своєю працею відобразити на стіні або полотні, надрукувати на папері як наукову або філософську систему, вирізати в камені або відлити в бронзі, проспівати в баладі, або симфонії.
Ось наявні характеристики того культурного товариства, яке пред’являє власні вимоги до кожної людини і у владі якого людина живе. Далі, автор книги дає аналіз п’яти варіантів типологічного вираження морально-етичного дії Бога по відношенню до людської культури. Релігія на думку Р. Нібура, за всіх часів формувала образ Христа в суспільстві, через знайдений, відкритий нею «образ»/зразок і трансформувала його в оточуючу її культуру.
Перша типологія взаємодії Христа і людської культури може бути виражена по Р. Нібуру формулою: «Христос проти культури». Ця типологія об’єднувала концепції богословів Тертуліана, К’єркегора, Карла Барта, які розглядали світську культуру як плід гріховних діянь людини, що сприяє ізоляції культури від релігії. Концептуальний «Христос» радикально налаштованих християн, не тільки не стукав, але наглухо закривав двері перед гріховним, розбещеним суспільством.
Друга типологія взаємодії Христа і людської культури може бути виражена по Р.Нібуру формулою “Христос Культури”, де визначальною ідеєю є ідея злиття або конформізму. У форматі цієї моделі Р. Нібур аналізує теологію причинності П. Абелардо, роботи німецького філософа-позитивіста А. Ріцшля і позицію конформізму широкого кола ліберального протестантизму. Характерною рисою цієї моральної типології є відсутність будь-якого напруження між Церквою і світом, оскільки Ісус Христос розглядається тут як якийсь «воплотитель» громадських надій і сподівань, будучи “великим «озарителем», великим вчителем, тим, хто направляє всіх людей в цій культурі до набуття мудрості, морального досконалості і світу “. Неадекватність подібної моделі Р.Нібур бачить в тому, що вона дозволяє заміняти вірність Христу вірністю культурі, і це триває до тих пір, поки Ісус Христос Нового Заповіту не витісняється повністю культурним ідолом, що носять Його ім’я.
Третій тип взаємодії Христа і людської культури за Р. Нібуром це «Христос над суспільством», де «культурний протестантизм» має спільні межі з «центризмом» Фоми Аквінського, згідно якого Христос знаходиться в культурі, але Він перебуває над культурою. Автор пише: «…переважна більшість християн, яких можна називати церквою «центру», відмовляються як переходити на позиції налаштованих проти культури радикалів, так і приймати сторону тих, хто пристосовує Христа до культури.» У цій синтетичної версії відстоюється ідея того, що людині не потрібно вибирати між Христом або культурою, а пропонується використовувати з Божою поміччю найкращі елементи культури з тим, щоб досягати недосяжне його власними зусиллями. Тут Р. Нібур пропонує в якості прикладів Юстина Мученика і Климента Олександрійського, переходячи потім до Фоми Аквінського, як найбільш повного виразника цієї позиції, бо лише йому, на думку Р.Нібура, вдалося інкорпорувати в теологічну систему Церкви складні філософські поняття, що описують взаємини між одкровенням і розумом, між створенням і спокутою і між природою і благодаттю.
Четверта типологія Р.Нібура “Християнство і Культура в Парадоксі” визнає, що все Тіло Ісуса Христа – Corpus Christianum – живе в парадоксальній реальності, між двох полюсів- законом і благодаттю, божественним гнівом і Його ж милістю, засудженням і виправданням, переносячи фундаментальну зіпсованість людської природи і в сферу культури: “Благодать в Бога і гріх в людині” – вигукує Р. Нибур, наводячи приклади апостола Павла, М. Лютера і Кіеркегора: “у всіх спробах прихильника синтезу захистити раціональний момент в культурі дуалізму видно цю фатальну ваду, бо в справах людських розум невіддільний від егоїстичної і безбожної збоченості”. Головним недоліком цієї моделі Р.Нібур вважав небезпеку зупинитися виключно на поверхневому розумінні без будь-яких кардинальних змін всередині самої людини. Для Р.Нібура це особливо важливо, тому що божественна істина не просто дескриптивна (описує проблему гріха) і не тільки інформативна (у проголошенні Благої вісті грішникові), але перш за все регенеративної (тобто забезпечує реальну трансформацію і зміни відродженого людині).
І останній п’ятий тип, на думку автора самий життєдіяльний з усіх перерахованих вище – Христос – перетворювач суспільства.
У Р. Нібура представлена концепція «звернення»/ конверсионізму, що випливає з вчення Августина, Жана Кальвіна, а також закладена у Євангелії від Іоанна. Тут Христос розглядається як перетворювач суспільства. Цей тип відносин виводить Церкву з розряду “секта” в позицію перетворювача суспільства. Але, це перетворення відбувається завдяки справжньому зверненню людей до Бога. Христос, який в людині (через покаяння і звернення) здатний змінити занепалий світ, являючи Царство Боже тут і сьогодні на землі.
Підсумовуючи результат історико – культурного дослідження, хочеться навести ще декілька цікавих ідей Р. Нібур. Звертає на себе увагу ідея «ціннісної рівноваги», яка позначає єдність історичної та культурної відносності знань, мислення, рішень з одного боку, і визнання Бога Біблії, і віри в Нього — з іншого. Ідея «ціннісної рівноваги» виділяє усвідомлений особистісний вибір, в контексті його необхідності. Р. Нібур пише: «Ми вільні, оскільки ми робимо наш вибір. Ми не вільні, не робити його». Автор підкреслює, що існуючий час, це завжди «тепер», завжди «справжнє», він реальний, як реальний моральний вибір. Час вибору — зараз, і християни повинні перейти від історії і споглядання до реальної дії.
Закінчуючи короткий аналіз книги «Христос і культура» Р. Нібура авторка ставить перед собою важливе питання «Якими можуть бути наслідки відстороненості християн від глобальних процесів формування культурного шару сучасного суспільства?» На її думку для кращого усвідомлення наслідків усунення християнства від світської культури, його самоізоляції важливо навести уривок з статті доктора О. Лихошерстова про подію, що відбулась 24 квітня 2020 року у Німеччині. Мова йде про конференцію німецьких єпископів з нагоди 75-річного ювілею закінчення Другої Світової Війни, які засудили дії своїх попередників — єпископів часів нацизму. У підсумковому документі на 23 сторінках, представленому громадськості 29 квітня, йдеться про те, що “єпископи не опиралися війні на винищення, яку розпочала Німеччина, так само як і злочинам, скоєних цим режимом, що додало війні релігійний сенс”. Головуючий президент цієї конференції єпископ Георг Батзинг зазначив у своєму виступі, що поведінку німецької Церкви під час війни можна визначити двома видатними пробілами (порожнинами) “пробіл/порожнеча в пам’яті” і “пробіл/порожнеча покаяння”. Р. Батзинг визнав, що німецькі єпископи ніколи не виступали проти нацизму в 1939 року, коли Німеччина оголосила війну, ні пізніше, і навряд чи навіть один голос був піднесений проти жахливих злочинів, скоєних проти гнаних людей…”
Єпископ Бедфорд – Строхм у своєму виступі зробив особливий наголос на провині Німеччини: “Виступаючи проти всякого забуття і проти всякого релятивізму, ми говоримо: так, ми винні. Ми занурили всю Європу і більшу частину світу в страшне лихо. За допомогою свого несупротиву війні ясним “НІ”, — йдеться в підсумковому документі, — і навпаки підтримкою більшістю з них (єпископів) волі до того, щоб триматися якомога довше, вони зробили себе замішаними у війні. Ми повинні бути особливо уважними до цих слів, «… ті, хто прийдуть пізніше, повинні будуть вивчати історію, щоб навчитися у неї».
Тож очевидно, що не варто нехтувати історичними прикладами та богословськими дослідженнями з питання взаємодії християнства та культури. Відстороненість від культурних процесів, тим більш коли «… народам знову кинутий виклик війнами в Сирії, різних націй на Близькому Сході та в Україні» може коштувати світу дуже дорого. На думку авторки християни не можуть стояти осторонь коли «старий демон поділу, націоналізму, «етнічного» мислення і авторитарного правління» піднімає свою голову в різних місцях.» Авторка вважає, що єдиною правильною відповіддю у контексті історичних досліджень, є – «ТАК»! спротиву всякої дії, яка направлена проти людства, миру та свободи.