Зустріч з Богом як радість або вони були атеїстами

Наум Ласкін, соціальний капелан.

В молодості він пройшов через період втрати віри і тривалих сумнівів, але після духовних пошуків на 33-му році життя став переконаним християнином. Коли йому виповнилося шістнадцять років, він почав брати приватні уроки у професора Керкпатріка. Професор був атеїстом, але вдячне ставлення до нього письменник проніс через все життя. На його думку, той прищепив йому гарячу любов до давньої літератури і міфології, і найголовніше – навчив чесності розуму. Отже, можливо, саме тому довгий час в релігійних питаннях він вважав себе якщо не атеїстом, то, у всякому разі, агностиком. Життя здавалося йому жорстоким і несправедливим. «А отже, – думав він, – у такому житті не могло бути місця для благого Бога».

Проте поступово власний духовний пошук приводить його до думки, що Бог все-таки є. Незабаром він охрестився в англіканській церкві. Радість навернення письменника спонукала ділитися думками про все те, що перевернуло його внутрішнє життя:«У 1929 році я здався і визнав, що Господь є Бог, опустився на коліна і виголосив молитву. В ту ніч, ймовірно, я був найпохмурішим з усіх неофітів Англії. Тоді я ще не розумів, що тепер настільки явно сяє переді мною, – не бачив смиренність Господа, Який приймає новонаверненого навіть на таких умовах. Блудний син хоча б сам повернувся додому, але як надати мені тієї Любові, яка відчиняє двері навіть тому, кого довелося тягнути силою, — я ж пручався і відбивався, і озирався – куди б мені втекти».

В юності вона була комуністкою. Донька єврейських іммігрантів, які подалися до США з України, народилася вже у Нью-Йорку. Відверта феміністка, ходила на партійні збори, поширювала листівки, опублікувала свою першу книгу віршів «Листи товариша» у 1938 році, за що їй було присуджено премію Єльських молодих поетів. Вона працювала у Голівуді сценаристкою. В 1942-му році вийшла заміж за Вільяма Грешема і мала від нього двох синів.

Чоловік її був дуже залежний від алкоголю, схильний до насильства і позашлюбних стосунків, тому вона почала читати твір про досвід радості від зустрічі з Богом. Вона розлучилася зі своїм чоловіком, бо він зробив її племінницю своєю коханкою. В 1954-му році оселилася в Англії зі своїми синами. Там вона заприязнилася з автором, який навернув її до Бога. Дружба переросла у щось набагато більше.

 Джой Девідман та Клайв С. Льюїс

П’єса Вільяма Ніколсона, заснована на справжній історії відносин у 50-ті роки минулого століття англійського письменника Клайва С. Льюїса і американської поетеси Елен Джой Девідман Грешем, і вперше була екранізована британським телебаченням в 1985-му році.

Сер Річард Аттенборо, досвідчений майстер англійського кіно, режисер, якому минуло під час зйомок 70 років, не боїться бути підкреслено несучасним, і на екрани світу виходить «Країна тіней», невигадана повість про те, як вже немолоді люди долають свою самотність. Холостяк Льюїс і розлучена Грешем живуть нібито в країні тіней, чарівному світі ілюзій, навіть біль і страждання, які відчувають у реальному житті, здаються їм відображенням конфліктів з романтичної поеми. Але знайшовши, нарешті, один одного і усвідомивши перед обличчям неминучості смерті, що вони насправді люблять, можливо, вперше і тільки раз – герої знаходять своєрідне заспокоєння. Стрічка викликала інтерес по обидва боки океану, зібравши тільки в США 25,8 млн. доларів. А в Росії глядацьку зацікавленість виявили більш як три мільйони.

Інший фільм, «Ной», збуджував до себе жвавий інтерес християн. Але чомусь молоді християни не зауважили, що кіноверсія про Ноя не просто абсолютно не схожа на історію із Старого Заповіту – Даррен Аронофскі добре познущався з тексту Святого Письма. Велика частина біблійного сюжету перекручена на догоду видовищності,   типовому голлівудському сюжетному повороту і додаванню нового,сумнівного, сенсу. Бога показано шизофреником, ангелів – мучениками, Мафусаїла – несповна розуму, Ноя – фанатиком, його синів – інфантильними.

І маємо проблему, коли молодий глядач ідентифікуватиме одіозний фільм не як фільм, а як старозавітний сюжет! Відбулася дивна річ, бо режисер мав би звернутися до свого батька, як до експерта. Батько Аранофскі, Абрагам Аронофскі – консервативний іудей, викладач в єшиві, і що важливо й цікаво – закінчив школу в Одесі

         29 листопада 1946 року Клайв Льюїс опублікував статтю «Занепад віри», де йшлося: «Спостерігаю оксфордських студенів і бачу, що можна зробити два рівноправні висновки про нову генерацію, хоча насправді студенти за всіма ознаками відрізняються один від одного не менше, ніж ми, викладачі. Численні факти доводять, що віра – на останньому подиху. Хоча стільки ж фактів свідчать навпаки, що віра відроджується. Обидва твердження правильні. Ймовірно, корисніше розглянути і зрозуміти обидві тенденції, аніж зважувати «хто-кого». Занепад віри, який приніс стільки горя одним і радості іншим, доведено тим, що церкви нині порожні. Авжеж, у 1900-му році вони були повні, а тепер, у 1946-му, там нікого немає.

Сер Ентоні Хопкінс та Сер Річард Атенборо на зйомках фільму про Клайва С.Льїса. Фото IMDB.com

         Однак трапилося це не поступово, а раптово – варто було припинити людей змушувати. По суті, це – не занепад, а стрибок. Шістдесят людей, які відвідували храм з примусу, більше туди не ходять. І трапилося це не лише в Оксфорді, а й усюди в Англії. У всіх прошарках населення, у всіх частинах країни церковних християн стало набагато менше. Закономірно вважають, це доводить, що за останні 50 років наш народ перейшов від християнського світогляду до мирського».

Отже маємо дві історії: про Україну, євреїв, Голівуд, навернення до Бога і відступництво. Насправді історій набагато більше для тих, хто не полінується дослідити.

До речі, один із пасинків Льюїса став продюсером і працював з Аттенборо у стрічці про свою матір та її кохання.