«Мужність, витривалість і відповідальність»: як своїх п’ятьох синів виховує пастор і спортивний капелан Антон Небрат.
Сьогодні ми зустрілися з пастором дніпровської церкви «Дім милосердя», спортивним капеланом і батьком п’ятьох синів, Антоном Небратом. У своєму інтерв’ю Антон розповів нам про те, як саме він служить людям всередині свого зібрання та за його межами, а також розказав, як виховує одразу п’ятьох хлопців.
Антоне, Ви пастор церкви «Дім милосердя» в Дніпрі. Скільки років вже минуло з того часу, як Ви розпочали пасторське служіння?
Моє пасторське служіння розпочалося в 2004 році. Спершу я і моя дружина спробували себе в якості місіонерів в селищі Таромське. З цього все і почалося. Через 6 років ми започаткували служіння тут, в Дніпрі. Так народилася церква «Дім милосердя», зараз я визначаю її як позаконфесійне зібрання.
Як саме Ви відчули, що бути пастором ̶ це Ваше покликання?
Коли я звернувся до Бога у 2000 році, переживши особисту зустріч із Ним через читання Євангелія, я відчув в собі поклик до чогось більшого. Я зрозумів, що я покликаний до служіння священника, але на той час я мав уявлення про нього тільки як про традиційне, православне, так як тоді я вважав себе швидше православною людиною. Спочатку я шукав Бога саме в православ’ї, але з часом, завдяки читанню Біблії, моє уявлення про священство трохи змінилося, стало більше відповідати євангельському погляду. Я зрозумів, що покликаний Богом на активне служіння своїй церкві й прийняв рішення стати пастором. Але пасторство ̶ це не єдине моє покликання від Бога, а лише один із напрямів мого служіння людям.
Ви, Антоне, батько одразу п’ятьох синів. Розкажіть про них. Як вважаєте, чи схожі Ваші діти на Вас?
Звичайно ж, мати п’ятьох синів ̶ це велика Божа благодать, але також і величезна відповідальність. Те, що мені даровано Богом п’ять дітей, безумовно, вимагає від мене як від батька великих зусиль над собою. Я розумію, що повинен бути для них прикладом і являти їм Христа, хоча, скажу чесно, що у мене не завжди це виходить. Моєму старшому синові Філіпу 16 років, Єлисею 14, Іллі 11, Симеону 9 років, і Веніаміну, наймолодшому або ж, як я люблю говорити, «найстаршому з кінця», 7 років.
Зовнішністю всі мої сини, звичайно ж, досить схожі на мене. Але їх характери різні, по-своєму особливі, чимось схожі на мій, чимось ні. Дивлячись на деяких з них, я згадую себе в такому ж віці. Проте, все ж кожен з моїх синів буде йти своїм шляхом, який розкриє його як особистість. Вважаю, що головне, в чому ми повинні бути схожими з ними, так це в тому, які цінності ми поділяємо.
Чи не складно поєднувати виховання п’ятьох синів із роботою пастора?
Життя ̶ сама по собі досить складна річ, але ми, християни, повинні пам’ятати, що ми проживаємо її не для себе, і належимо вже не собі, а Ісусові Христу. Звичайно, в процесі виховання синів я щодня стикаюся з певними викликами. Я не можу сказати, складно мені чи легко поєднувати служіння пастора зі служінням сім’ї, я просто відчуваю, що це моє. Я не поділяю своє життя на спілкування з церквою і на спілкування з сім’єю.
Так як я пастор, для своїх синів я і батько, і духовний наставник, адже вони теж є частиною церкви. Я переконаний, що церква і родина будуються на спілкуванні, а тому ми часто збираємося разом із дітьми, розмовляємо на різні теми, молимося, читаємо Біблію.
Як вважаєте, що є головним у християнському вихованні дітей?
Найголовніше ̶ це розповісти їм про Бога, познайомити з Ним і з Біблією. Дуже важливо своїм життям явити дітям Христа і підвести їх до усвідомленого рішення слідувати за Ним.
Які якості Ви прагнете розвивати в своїх дітях?
Три основні якості, які я намагаюся в них розвивати ̶ це мужність, витривалість і відповідальність. Вважаю ці якості найважливішими для чоловіка. Для мене, до речі, ідеальним прикладом справжнього чоловіка є Ісус.
Ви є не лише пастором, але й спортивним ветераном з вільної боротьби. Кілька років тому Ви вирішили присвятити себе спортивному капеланству. Розкажіть про причини такого вибору.
Не можу сказати, що це просто мій вибір. Я знаю, що для спортивного капеланства так само, як і для служіння пастора, я був покликаний Богом. Я цікавився спортом з молодого віку, це важлива частина мого життя, але, ставши пастором, я на якийсь час пішов зі спорту, повністю занурившись в служіння церкві. Однак, буквально кілька років тому Бог дав мені бажання повернутися у спорт. Тоді я, чесно кажучи, не зовсім розумів, навіщо Господь спонукає мене до цього, але підкорившись Його слову, я повернувся до тренувань і став активним учасником ветеранського спорту.
Я почав шукати відповіді на запитання: «Як саме я можу послужити Богу і людям через спорт?» І капеланство стало для мене відповіддю чотири роки тому. Я пройшов навчання в школі спортивного капеланства, і ця сфера служіння стала ще одним із напрямків мого покликання. Моє пасторство ̶ це служіння всередині церкви, тоді як спортивне капеланство є служінням за її межами, однак, це не євангелізація.
В чому саме виявляється Ваше служіння спортивного капеланства? На кого конкретно воно спрямоване?
В першу чергу, це тренери, а не спортсмени, тому що саме тренери мають величезний вплив на своїх підопічних. І я скажу Вам чесно, що тренер ̶ це людина, яка багато в чому не поступається в своїй впливовості проповідникові. Тренер постійно дотикається до дитячих та юнацьких сердець. Тому моя діяльність як спортивного капелана, в першу чергу, спрямована на служіння тренерам.
Є багато інструментів для такого служіння. Я молюся за тренерів, спілкуюся з ними, несу їм підбадьорення. Будь-яке спілкування, звичайно ж, будується на довірі. Часто я приходив в зал до якого-небудь тренера і просто пропонував йому свою допомогу, наприклад, елементарно привезти в зал води, допомогти прибрати десь, підвезти куди-небудь і так далі. Це дійсно «практичне служіння», тому що довіра не виникає до тих, хто тільки і вміє, що гарно говорити, довіряють тим, хто насправді, щось робить. До речі, вчора я був на одноденному кемпінгу для тренерів, який проводила та капеланська організація, частиною якої є я.
Серед християн існують суперечки стосовно того, чи припустимо для віруючого займатися професійним спортом. Деякі вважають, що спорт робить людину гордою, самозакоханою, агресивною і так далі. Проте, Ви пастор, для якого спорт став одним із способів служіння іншим, з чого можна зробити висновок, що Ви не вважаєте такий вид фізичного самовдосконалення чимось гріховним. Отже, Ви переконанні, що для християнина цілком припустимо займатися спортом, зокрема, боротьбою? Якими є Ваші власні аргументи на користь цієї думки?
Серед християн відбувається маса суперечок з різних питань, і це неминуче. І питання про спорт теж зараз стоїть «на порядку денному». Але давайте подумаємо: хіба немає, крім спорту, інших сфер, в яких люди схильні до гордості, егоїзму, амбітності, прагнення «перестрибнути» всіх, «пройтися по головах»? Насправді, в будь-якій сфері діяльності, де є люди, ми можемо побачити прояви гордині. Але згідно з Біблією, не та чи інша сфера є поганою, а людське серце, схильне до гріха, є джерелом зла. І тут справедливо зауважити, що Біблія не вчить нас уникати якихось сфер життя, а, навпаки, вона каже: «все, що Ви не робите, робіть від душі, як для Господа, а не для людей».
Для мене як для спортивного капелана, пастора, Божої людини, спорт ̶ це, в першу чергу, не те, завдяки чому я отримаю який-небудь титул або чергові нагороди, а можливість дозволити Господу виправити якісь речі в моєму серці, які були зіпсовані гріхом. Спорт допомагає будувати своє тіло й так само й будувати свій характер, привчає до дисципліни, підводить до того, що, перш за все, потрібно перемогти самого себе.
В Біблії є багато прикладів. Яків боровся з Богом, і ми всі знаємо цю історію. Отже, Богу, можна сказати, подобається боротьба.
Чи привчаєте Ви своїх синів до спорту? Чи вважаєте це важливим у вихованні хлопців?
Так, я, звичайно ж, привчаю дітей до спорту. Вони всі залучені до нього, хтось більше, хтось менше. Я вважаю, що спорт необхідний для їх виховання. Я не ставлюся до спортивних занять як до чогось світського, я вважаю їх цілком духовними.
І насамкінець, що б Ви хотіли порадити батькам щодо виховання дітей?
Звичайно, по-перше, ми всі як батьки повинні стати свідченням Божим для своїх дітей. На нас лежить відповідальність за те, щоб прищепити дітям любов до Біблії.
По-друге, нам, батькам, самим потрібно жити по Біблії. Так, ми всі далекі від досконалості, але головне ̶ це наше серце. Навіть якщо ми, як батьки, зробили помилку, нам потрібно вміти підійти і вибачитись перед дітьми. Якщо ми, можливо, вчинили якось амбітно стосовно них, нам варто визнати це в їх присутності.
Важливо пояснювати дітям, чому ми, кажучи їм про правильні речі, самі можемо помилитися, вчинити необачно. Тобто потрібно промовляти це, мати контакт.
Також нам важливо вчитися без причини не дратувати своїх дітей. Для мене самого це є складним, і я працюю над цим. Але, знову ж таки, важливо вибачатися за подібне. Сила в тому, щоб уміти визнавати помилки, яких ми припускаємося як батьки.
Говорячи дітям, про те, що вони повинні робити, потрібно не забувати і про те, що повинні робити ми. Тому давайте, в першу чергу, почнемо з себе.
Розмовляла Ольга Рогожина