Культура в розрізі Божого царства і місія церкви

Павло Валенчук

Пастор Церкви Refresh (м. Черкаси), магістр теології, публіцист, апологет, перекладач, громадський діяч

КУЛЬТУРА В РОЗРІЗІ БОЖОГО ЦАРСТВА І МІСІЯ ЦЕРКВИ

Що таке культура?

Говорячи про культуру в розрізі Божого Царства, ми, перш за все, повинні зрозуміти, в чому полягає культурна місія Церкви, і які завдання стоять перед християнами, котрі відчувають покликання здійснювати вплив на культурне середовище, частиною якого вони є. Для того, щоб наблизитись до відповіді на це питання, нам необхідно, власне, визначитись з тим, що таке культура, і чи правильно ми її розуміємо.

Одразу варто зазначити, що невірно буде розуміти культуру лише в контексті творів мистецтва та культурних подій (як це часто відбувається). Неправильно також буде ототожнювати такі поняття, як культура і суспільство, що доволі часто можна почути з вуст християнських спікерів і окремих віруючих. Правильніше буде сказати, що культура – це філософське вираження суспільства, прояв його вірувань, цінностей, ідеалів та ідей, що в ньому превалюють. Культура знаходить своє безпосереднє відображення і в інституціях суспільства, і в творах мистецтва (культурних артефактах), і в мові. До сфери культури, в широкому розумінні, відносяться і самі члени суспільства, а також окремі групи/прошарки всередині нього, стосунки між цими індивідами та групами, тощо.

Проблеми розуміння культури Церквою

Наші намагання діяти в культурному просторі викривають ряд певних особливостей і проблем, пов’язаних з розумінням культури Церквою і окремими її членами.

По-перше, ми, християни, доволі часто сприймаємо культуру, як таку, що діє в рамках теїстичного світогляду (невід’ємною частиною якого є Бог). І це відповідним чином впливає на наші «культурні стратегії». Це цілком зрозуміло, бо таким є наш світогляд, і ми несвідомо поширюємо його на всіх інших.

По-друге, проблема розуміння нами культури часто полягає в переконанні, що культура формується в християнському світі (Christendom), в якому християнство визнається незаперечним авторитетом. Яскравим прикладом такої віри і сприйняття культури є цілком щирі обговорення на християнських форумах і в соціальних медіа недоліків/особливостей фільмів, знятих за біблійними мотивами – зазвичай обговорюється не художня цінність фільму та світогляд його авторів, а відповідність сюжету біблійним текстам, а точніше, нашій інтерпретації біблійних текстів. Це показує серйозне нерозуміння нами контексту, в якому сьогодні твориться культура, і світогляду, який домінує в ній. Відповідно, наші намагання вплинути на культуру, дуже часто приречені вже на самому початку.

Теодор Рожак, автор ідеї «батьківської» культури та «контркультури». Фото Google Images  

Наступна проблема – це нерозуміння нами того, що Церква не є окремим культурним середовищем, але, хочемо ми того чи ні, є (певним чином) породженням «батьківської культури» (культури суспільства), та відіграє в ньому роль субкультури або ж контркультури.[1] Інший аспект проблеми полягає в тому, що намагаючись впливати на культуру та змінювати її, ми часто забуваємо що «батьківська культура», в якій ми оперуємо, є втіленням поглядів і цінностей цього світу (kosmos), котрі за визначенням часто перебувають в конфлікті з християнським світоглядом.

Все вищенаведене загалом приводить до нерозуміння Церквою своєї культурної/культуротворчої місії.

Проблеми розуміння – практична площина

Яким чином ці проблеми проявляють себе в практичній площині? Найбільш очевидно це проявляється в наших нескінченних спробах «преобразити, трансформувати культуру», або ж «повернути культуру Богові». За винятком окремих нюансів, мова звичайно йде про існуючу «батьківську культуру», в якій ми живемо.

Проявом такого підходу є наша впевненість, що коли ми будемо говорити мовою «батьківської культури», представники цієї культури сприймуть наші основні цінності і вірування.[2] Не відкидаючи повністю такої можливості, скажу, що наші сподівання на це, зазвичай, так і не справджуються.

Обкладинка книги християнського філософа Фресіса Шефера. Фото Google Images

Іншим проявом зазначеного підходу є нерозуміння нами зв’язку між змістом нашої проповіді і методами, які ми використовуємо. Сьогодні чимало культурних ініціатив Церкви здійснюються під гаслом «Те саме християнство – нові методи», так, ніби метод може існувати окремо від світогляду.[3] Насправді, методи дуже часто змінюють сутність нашого послання. Ми не розуміємо того, що мова є безпосереднім вираженням духу культури; і переймаючи мову світу, ми змінюємо сутність Євангелії, бажаючи того, чи ні, і, зазвичай, програємо через це.[4] Євангелія, напевне, не перестане бути Євангелією, але багато буде втрачено і спотворено, коли вона буде звіщатися, скажімо, на злодійській «фєні».[5]

Наша надмірна віра в «нові методи і форми» рідко виправдовує себе. Наші очікування щодо них часто нагадують наші марні очікування щодо високотехнологічних пристроїв (від яких ми дуже швидко втомлюємось та прагнемо більш нових) та щодо соціальних медіа (які не роблять нас ближчими один до одного, хоча декларують саме такі цілі).

Наслідки такого підходу дають про себе знати. Ми стаємо блідою тінню нашої «батьківської культури»,[6] намагаючись втиснути християнський контекст в форму, яка дуже часто для цього не пристосована і за визначенням повинна нести інший зміст. В результаті Церква продукує слабку подобу культури цього світу.Іншою стороною цього є те, що Церква часто видає настільки неякісний продукт, що наші культурні твори не зачіпають саму Церкву, не впливають навіть на нас самих. І згадана трансформація культури відбувається таким чином, що в результаті Церква трансформується за зразком культури цього світу, а не навпаки.

«Культура Царства» та культуротворча місія Церкви

В спробах знайти власне розуміння і визначення культури – того, що можна назвати «культурою Царства», ми можемо і маємо взяти за відправну точку слова Павла та самого Ісуса, викладені в Новому Заповіті:

«Тому то, коли хто в Христі, той створіння нове, стародавнє минуло, ото сталось нове!» (2Кор.5:17)

«Не благаю, щоб Ти їх зо світу забрав, але щоб зберіг їх від злого. Не від світу вони, як і Я не від світу. Освяти Ти їх правдою! Твоє слово то правда. Як на світ Ти послав Мене, так і Я на світ послав їх» (Iван.17:15-18)

А також варто згадати заклик «все робити для Божої слави» (1Кор.10:31; Кол.3:17).

Таким чином, ми можемо виокремити певні ознаки «культури Царства»; і це розуміння має стати основою нашої культурної місії. Перш за все, культура Царства – це більше творення(створення нового), творчість, ніж намагання переробити, трансформувати існуючу культуру. Ми доволі часто показуємо нерозуміння нами саме цього творчого аспекту, помилково зводячи всю культурну діяльність Церкви виключно до Євангелізаційного аспекту.

По-друге, культура Царства/культура Церкви проявляє себе і є дієвою в тому, що ми поділяємо життя з тими, хто оточує нас, але при цьому презентуємо глибоко інше розуміння смислу і цінності життя.

По-третє, основою такої культури і відправною точкою культуротворчої місії Церкви може бути лише одне – вірність Богові (та вираження такої вірності засобами культури).

Мету цієї культуротворчої місії можна досить повно сформулювати в наступних трьох твердженнях. Церква існує і діє в просторі культури, щоб:

  • прославити Бога;
  • надати підтримку тим, хто намагається жити за принципами Царства Божого в царстві цього світу (в першу чергу, самим християнам, створюючи відповідний культурний контекст в церковних общинах) – створити культурний етос Істини;
  • правильно поінформувати світ про сутність християнства.

Важливо також розуміти, що така культуротворча місія Церкви передбачає не лише творчу діяльність, це ще й духовне протистояння з силами темряви. Діяльність Церкви в просторі культури – це, без применшення, духовна війна.

Практичне застосування

Таке розуміння культури та місії Церкви в культурній площині дозволяє сформувати ряд практичних завдань культуротворчості.

  • Нова мова. Цікаво відзначити, що зусилля лідерів Реформації по перекладу Біблії на національні мови був в багатьох аспектах саме «мовотворчістю», бо їм доводилось вводити нові терміни і заново описувати біблійні реалії, для вираження яких в національних мовах не завжди існували відповідні поняття і інструменти. Так само й нам сьогодні необхідно вводити в суспільний дискурс нові терміни та презентувати нові смисли/ нові значення відомих термінів.[7]
  • Нові інститути суспільства. Це завдання досить органічно випливає з попереднього. Подібно до того, як свого часу контркультурне ставлення Церкви до сім’ї, до хворих та знедолених викликало появу нових соціальних інститутів, щось подібне має відбуватись і сьогодні у відповідь на сучасні виклики[8].
  • Жива церковна община, котра б забезпечила необхідний (в т.ч. культурний) контекст для тих, хто бажає бути частиною «нового творіння» та жити за законами Царства в царстві цього світу (kosmos). Така община також має бути адекватним вираженням культури Царства і апологетичним майданчиком християнського світогляду, активно брати участь в суспільній дискусії. Подібне розуміння передбачає активну підтримку Церквою творчості взагалі та творчих людей зокрема, створення та популяризація нової ділової культури й етики тощо.
  • Розвиток нових аспектів Богословської думки, як то богослов’я праці, правова культура, що випливає з християнського розуміння прав і свобод, богослов’я освіти і т.д.

Концентрація Церквою зусиль на власній культуротворчій місії та просуванні культури Царства зможе зробити нас більш ефективними і в здатності впливати на культуру світу.

Євангелізаційний джаз-ток-концерт в м. Черкаси


[1] Детальніше про «батьківську культуру» та контркультуру див. Roszak, T, The Making of a Counter Culture.

[2] Варто згадати у зв’язку з цим вислів, який приписують св. Франциску: «Проповідуй Євангелію, і коли необхідно, використовуй слова». Часто цей вислів вживається в тому розумінні, що люди мають побачити в нас християн або ж «справжніх християн» виключно з наших практичних дій, мають здогадатись про наші християнські цінності та перейнятись їх перевагами.

Але ми забуваємо, що це було сказано за часів розквіту «християнського світу» (Christendom), коли християнський світогляд був загальновідомим і, власне, панівним світоглядом в суспільстві, до якого належав св. Франциск. Звісно, окремі індивіди чи суспільні групи могли різною мірою сприймати і по-різному інтерпретувати цей світогляд – але навіть за такою ознакою можна було лише розділити людей на «хороших» і «поганих, недбайливих» християн. Сьогодні ж нам для проповіді потрібні слова, які часто взагалі відсутні в домінуючій культурі.

[3] Про зв’язок світогляду і методів його вираження див. більше Шеффер,Ф. Біблія і культура.

[4] Наприклад, проповідуючи про успіх, самореалізацію і подібні речі, котрі сьогодні є досить популярними в церковному і в нецерковному середовищі, і використовуючи визначення успіху, котре прийняте цим світом, ми несвідомо відкидаємо або ж спотворюємо чималий пласт Євангельського послання.

Іншою стороною цієї проблеми є помилка, котрої припускається чимало західних місіонерів в країнах Східної Європи, Азії чи Африки – коли проповідь західного способу життя і культури несвідомо подається як невід’ємна частина християнського вчення, власне, як проповідь Євангелії.

[5] Див. уривок з проповіді Павла Валенчука «Менше, ніж Христос». https://www.youtube.com/watch?v=GBVvb-GPuKk

[6] Герої християнських фільмів часто є слабкою подобою відповідних героїв «батьківської культури». Суто ж «християнські» герої, зазвичай, мають дуже незначні шанси стати героями в рамках домінуючої культури.

[7] Репортаж про одну з таких культурних подій «Небеса в нічному клубі» можна переглянути за посиланням https://www.youtube.com/watch?v=ABajwuqLsVk

[8] Серед прикладів використання нової мови та створення нових інституцій можна назвати ініціативу з допомоги жінкам в кризовій вагітності «Life-центр «Захисти життя»» (див. https://www.facebook.com/protectlifecente), завдяки котрій народилось вже майже 50 дітей, які інакше були б абортовані. В основу цієї ініціативи було покладено, зокрема, бажання надати нове звучання християнській проповіді про проблему абортів та цінність людського життя: «Ми не засуджуємо і не займаємось моралізаторством, а словом і ділом показуємо, як християнський світогляд допомагає зберегти конкретні людські життя, принести зцілення і надію».